I ·
В україномовному та світовому сегменті YouTube виникла тривожна традиція: складні процеси культурогенезу доби енеоліту та бронзи зводити до примітивного бойовика. Наратив подають у жанрі шок-контенту, де сценарій незмінний: жили собі мирні хлібороби — зріст невисокий, погляд довірливий — аж раптом зі сходу хлинула «дика ямна орда» велетнів. Вони мчали верхи, вирізали чоловіків і старих, жінок обертали на рабинь.
Шаблон впізнаваний. Він підозріло точно відтворює риторику сучасної московської воєнної агресії — «всіх уб'ємо, майно зруйнуємо, жінок заберемо собі». Звідси й небезпечна ілюзія: ніби вся людська історія являла собою суцільний ординський погром, а деструкція — єдиний двигун цивілізації.
Дугінська шизофазія будується на протиставленні «дикого, брутального, пасіонарного Лісу/Степу (Євразії)» та «слабкого матеріального світу осілості, що загниває». Проєктуючи це на добу бронзи, вони стверджують:
- «Степ — це абсолютна стихійна сила, якій осілий хлібороб зобов'язаний підкоритися або загинути».
- «Насильство, ґвалт і підкорення — це природна священна місія Євразійського простору від Уралу до Дунаю».
Коли аматори в YouTube транслюють міф про велетнів-ямників, що вирізають мирних карликів-хліборобів, вони несвідомо (або свідомо) обслуговують кремлівську тезу:
Для московського неоєвразійства критично важливо стерти унікальність Українського Степу і Лісостепу. Їм потрібно намалювати суцільну біомасу на 2000–3000 км — від тайги й солончаків до Дніпра, щоб оголосити себе спадкоємцями цієї міфічної «праіндоєвропейської люті».
Московська імперська матриця не розуміє феномену консенсусу, договору та поваги. У їхній системі координат є лише господар і раб.
- Вони не здатні збагнути Усатівську культуру, де степовик і хлібороб сідали разом, пили з мальованих чаш і вінчали своїх дітей, творячи нову якість буття.
- Їм легше вигадати бійню, бо бійня легітимізує їхній сучасний спосіб ведення війни проти України.
Проте варто відійти від аматорських блогів і звернути увагу до академічної науки — зокрема до монографій провідного фахівця Інституту археології НАН України Світлани Василівни Іванової — і міф розсипається. Не поступово: одразу, комплексно, без права на апеляцію.
II ·
Перша фундаментальна проблема популістських теорій — мапа. На ній суцільною плямою зафарбовують простір від Уралу й прикаспійських степів до Дністра та Нижнього Дунаю. Понад дві тисячі кілометрів «монолітного» народу = «праіндоєвропейців» або аріїв. Великих та Жахливих. Які принесли всьому світові Веди, мову, У-хромосому та саму цивілізацію від Індії та Ірану аж до Ірландії. В реальній історії такого не буває — степ степові різний.
В академічній археології це явище свідомо іменують не етносом і не державою, а Ямною культурно-історичною спільністю. Спільнота абсолютно різних локальних племен, що прийняли єдиний поховальний ритуал: курган над ґрунтовою ямою, посипання небіжчика вохрою, скорчена поза. Аналогія проста: хрест ставили та шанували від Норвегії до Португалії — але це не робило норвежця і португальця одним народом із єдиним правителем і спільною мовою.
Прикаспійські напівпустелі та солончаки Заволжя з різко континентальним кліматом вимагали зовсім іншого господарського укладу, ніж м'яке, вологе, порізане лиманами межиріччя Дунаю і Дністра. Буджацький степ мав доступ до багатих заплав і річкових систем — тоді як східні степи диктували вкрай суворе, ізольоване виживання.
Світлана Іванова у праці «Балкано-Карпатский вариант ямной культурно-исторической области» довела, що Північно-Західне Причорномор'я — це самостійний, високорозвинений світ. Місцеві ямні племена орієнтувалися на захід: балкансько-карпатські родовища металу, взаємодія із землеробами, специфічна архітектура курганів із кам'яними кромлехами — чого взагалі не знали в поволзьких напівпустелях. Жодного «координаційного центру» за дві тисячі кілометрів не існувало. Зв'язок між племенами був поступовим, ланцюговим — не ординсько-централізованим.
Друга технічна помилка YouTube-пропаганди — перенесення реалій раннього середньовіччя чи козацької доби на кінець IV — початок III тисячоліття до нашої ери. Бойова верхова їзда в масовому вимірі тоді просто не існувала. Не було твердих сідел зі стременами, не було бойового спорядження вершника, не було коней, виведених для тривалого верхового бою. Кінь того часу — передусім м'ясна тварина та подекуди тяглова сила.
Основним засобом пересування ямної спільноти був важкий чотириколісний або двоколісний віз на масивних суцільних дерев'яних колесах, у який запрягали волів. Максимальна швидкість такого каравану — три-чотири кілометри на годину.
Уявіть «набіг», у якому разом рухається вся родина — з шатрами, літніми людьми, немовлятами, величезними отарами худоби — зі швидкістю черепахи. Це не бліцкриг. Це спокійне освоєння пасовищних ніш. Стиль пересування не агресора, а пастуха.
III ·
Археологія — наука сувора. Масові різні та геноциди залишають чіткий антропологічний слід. Коли стається бійня, в кістках фіксують розтрощені черепи, рубані ушкодження ребер, наконечники стріл, що застрягли у хребті. Яскравий приклад пізнішої справжньої мілітаризації — битва в долині Толлензе, Німеччина, близько 1250 р. до н.е.
В курганах Буджацького степу та Подністров'я нічого подібного немає. Антропологічні експертизи ямного часу фіксують переважно переломи кінцівок від падінь із возів або від великої рогатої худоби, сліди артрозів та остеохондрозу від важкої фізичної праці й постійного пішого пересування. Відсоток травм від холодної зброї — вкрай низький. Сутички за пасовища чи водопої траплялися — але це локальні міжродові конфлікти, не тотальна війна на знищення.
Дослідження соціального устрою ямного суспільства Північно-Західного Причорномор'я виявило біфункціональну, а не трифункціональну модель. Тут повністю була відсутня окрема замкнена каста воїнів-головорізів. У ямних похованнях регіону практично немає спеціалізованої зброї масового винищення — мечів людство тоді ще не знало, а сокири й ножі-кинджали виконували роль універсальних знарядь праці або ритуальних атрибутів престижу. Влада формувалася не через військову демократію чи командирів банд. Це був авторитет звичаю і знання — сакральне лідерство старійшин роду, які координували рух стад і вели діалог із предками.
Суспільство не годувало дармоїдів-професійних убивць: у скотарській економіці кожен чоловік був передусім пастухом, мисливцем, ремісником, охоронцем свого роду.
Найпереконливіший доказ — пам'ятки Усатівської культури на Одещині (кінець IV тис. до н.е.). Це унікальний контактний міст між пізнім Трипіллям та ранніми степовими скотарями. Якби степовики прийшли лише ґвалтувати й убивати, усатівського дива ніколи б не виникло.
В Усатовому поєднувалися дві цивілізаційні традиції. Земляна: жителі на укріплених мисах біля лиманів виготовляли високоякісний столовий посуд із витонченим розписом у трипільській традиції, шанували глиняну пластику жіночих божеств. Степова: переймали поховальний ритуал курганів і кам'яних кромлехів, розвивали вівчарство та конярство. Антропологічні та поховальні дані свідчать про змішані родини — тобто про шлюбні союзи. У традиційних суспільствах шлюб між представниками різних племен був головним інструментом миру, гарантом безпеки торгових шляхів і закріплення права на спільне користування угіддями.
Чому ж тоді зникли грандіозні трипільські мегапоселення Черкащини та Поділля? Відповідь дає сучасна палеокліматологія. На рубежі IV і III тисячоліть до н.е. в Східній Європі розпочався різкий період посухи — глобальна аридизація (подія Бонда і перехід до суббореалу).
Багатотисячні трипільські протоміста, що десятиліттями спалювали сотні гектарів дубових лісів для випалу кераміки й обігріву, вичерпали родючість місцевих чорноземів. Земля більше не могла прогодувати гігантські конгломерати. Осіле населення розійшлося: частина відійшла на північ, у басейн Прип'яті, зберігаючи традиційне землеробство; інша адаптувалася до сухого клімату, перейнявши в ямників прогресивніший на той час мобільний скотарський спосіб життя.
Басейн Прип'яті на Волинь визначають прабатьківщиною слов'ян і балтів. Там відбувся симбіоз між місцевими мисливцями збирачами та трипільцями, які принесли на ці землі хліборобство. Технології обробітку землі та ремесла, ставши тим живильним субстратом, на якому через кілька тисячоліть сформувався балтський і слов'янський світ.
Слов'янський культ Рожаниць, Матері-Сирої-Землі, культ засівання, збереження традиції жіночого домотканого геометричного орнаменту (ромби з крапками — засіяне поле, меандри), які так рясно збереглися саме на Поліссі та Волині аж до етнографічного XX століття, — це пряме відлуння трипільського дуалістичного космосу.
Клімат, а не ножі.
Адаптація, а не розгром.
Праіндоєвропейська мова (яку принесли степові й лісостепові патріархи) не лягла на порожнє місце:
- У слов'янських та балтських мовах є великий пласт слів, які не мають спільних індоєвропейських коренів у санскриті, латині чи германських мовах, але позначають місцеві рослини, глиняний посуд, предмети осілого побуту та родючості (наприклад, слова типу хліб, коровай, назви глиняного начиння, місцевих трав).
- Мовознавці називають це давньоєвропейським / неолітичним субстратом. Балто-слов'янська спільність увібрала в себе артикуляцію, лексику та світогляд землеробського автохтонного населення лісостепової зони України.
Світ бронзи був жорстким. Людина щодня стояла сам на сам із морозами, посухою, голодом і небезпечними хижаками. Закон роду був невідворотним, а чужинець без рекомендацій міг викликати підозру. Слабкість тут не прощали.
Але цей світ не був ницим — садистів та ґвалтівників серед них не було. Традиція обгажувати приміщення та територію це спадок дикунів-андрофагів, лісових палеоазіатів.
А наш бронзовий вік стояв на священному авторитеті родових старійшин, на культі предків, на складному обряді курганного будівництва — яке вимагало злагодженої праці сотень людей протягом тижнів. На повазі до колеса, металу і вогню.
Нав'язування давній історії України шаблону «орди ґвалтівників» — це дешевий імперський сурогат. Насправді наші степи та лісостепи стали колискою великого культурного синтезу, де взаємна повага, спільні шлюби та обмін технологіями виявилися значно потужнішими за примітивне насильство.
Іванова С. В. О социальном устройстве ямного общества Северо-Западного Причерноморья // Stratum plus. — 2014. — № 2. — С. 159–178.
Іванова С. В. Балкано-Карпатский вариант ямной культурно-исторической области. — К., 2001. — 240 с.
Іванова С. В., Вєтров Д. О. Кургани доби ранньої бронзи Північно-Західного Причорномор'я. — К.: ІА НАНУ.
Дергачев В. А. О скипетрах, о лошадях, о войне: Этюды в защиту миграционной концепции М. Гимбутас. — Кишинев, 2007.
Рассамакін І. Ю. Енеоліт степового Причорномор'я і Подунав'я: система взаємодій // Stratum plus. — 2013.
Новий Світолад · svitolad.life